1446. До Дня Знань, - власний досвід! 1 вересня 2021 року.

На День Знань, 1 вересня 2021 року, демонструю перелік "своїх" навчальних закладів і фото під час навчання: у Говорунівській початковій школі, - 1957-1960; У Воздвиженській середній школі, - 1960-1966; у 1 Харківському ВАТКУ, - 1967-1970; у Київському ВВАІУ, - 1973-1977; в Університеті марксизму - ленінізму 1979-1981; в ад'юнктурі ВПІА Ім. проф. Жуковського, - 1983-1987. На жаль у мене не було радощів, "перший раз у перший клас 1 вересня". Я народження 1950 року, але у ранньому дитинстві дружив із хлопцями 1949 року народження, вони всі пішли у школу 1 вересня 1956 року, я залишився вдома, в школу тоді приймали у 7-ми річному віці. Сумував я дуже без друзів, з якими міг зустрічатись лише після обіду, та й то на короткий час, їм потрібно було готувати домашні завдання... В кінці кінців я не витримав, (з дитячого садочку я втік, мати не змогла мене туди загнати), - почав ходити до школи, було вільне місце за партою, у якості вільного слухача... Вчителькою була донька високоповажного священнослужителя із Чернігова Олена Митрофанівна Карасьова, поряд з нею вчителював Семен Іванович Карасьов, її чоловік. Перед Новим, 1957-м, Роком, я намагався ходити до школи щодня, на запитання вчетельки піднімав руку, але мене Олена Митрофанівна запитувала лише тоді, коли ніхто не знав відповіді на її запитання. Олена Митрофанівна Карасьова, - прабабуся відомого українського політолога..., - Вадима Карасьова. Олена Митрофанівна і моя мати, Ганна Панасівна Мурачова, "за моєю спиною", вирішили мою долю, - Олена Митрофанівна прийняла рішення: "Нехай ходить Ваш Віктор у школу доти, поки йому не набридне!". А я ходив і ходив, щодня, разом із своїми друзями, разом із своєю старшою сестрою... Після новорічних канікул 1957 року, з 11 січня 1957 року, мене прийняли в школу, я став повноцінним школярем не з 1 вересня 1956 року, і з 11 січня 1957 року. На фотографії Говорунівської початкової школи нема ні Олени Митрофанівни, ні Семене Івановича Карасьових, на той час вони вже відійшли від вчительської роботи, замість них почали працювати вчителі із Воздвиженської середньої школи: донька Карасьових, - Марія Семенівна Малюга, (прізвище її чоловіка, інженера київського заводу "Арсенал", його репресували у 1938 році, загинув у засланні, Марія Семенівна, на той час була вагітною Вадимом, повернулась з Києва до хутора, говорила, що боялась переслідувань, за нею по Києву ходили якісь люди, після 1953 року, здається у 1956-му, М. Малюга був реабілітований, Марії Семенівні Уряд прислав лист про реабілітацію, три тисячі карбованців, (до реформи 1961 року), Марія Семенівна плакала, причитала: "Верните мне мужа, что мне от этих денег!"); моя мати, - Ганна Панасівна Мурачова. Вони і сфотографувались з учнями. Марія Семенівна мені, окрім іншого, запам'яталась тим, що першу книжку, яку я брав у шкільній бібліотеці, у неї, була тоненька книжка великого формату "Бур'ян" Тараса Шевченка. Книжки давали на тиждень! Я якось забувся, не прочитав ту книжку, але ж потрібно було нести через тиждень... Я приніс, а Марія Семенівна влаштувала мені іспит: "Розкажи! Що ж ти прочитав у тій книжці?!"... Довелось червоніти... Після того я вже ніколи не відносився до знань несерйозно! Олена Митрофанівна не помилилась, що прийняла мене, "недоросля", в школу... Навчався я, скрізь, добре! Середній бал за навчання у вищому навчальному закладі у мене був вищим, ніж у середній школі... Із - за того, що М. Малюга був реабілітований, Вадиму, сину Марії Семенівни, дозволили закінчити військове училище. Вадим був ракетником. Йому довелось стріляти у американського льотчика Пауерса, (промазав), який 1 травня 1961 року, на літаку "У-2", на великій висоті, біля 20 км, перетнув кордон СССР, на півдні, збили Пауерса інші офіцери... Сучасного політолога Вадима Карасьова, назвали на честь офіцера, ракетника, Вадима Малюги. Він його дядько. Після виходу на пенсію, після закриття Говорунівської початкової школи, Марія Семенівна виїхала до Одеси, де і прожила останню частину свого життя, разом із своєю рідною сестрою, Любою. Люба, - бабуся Вадима Карасьова, її син, Юрій, - батько Вадима Карасьова. Здається так?! У лютому 1977 року я стажувався в Одесі, на Анатровських заводах... Разом із своїм однокурсником, Міхаілом Пєнцовим, ми відвідали Марію Семенівну і Любов Семенівну, вони жили на проспекті Шевченка, поряд із рестораном "Море". Закріпили їм настінний килим, чомусь обірвався, випили медичного спирту, пообідали, (Любов Семенівна працювала завідуючою аптекою у Бабаджаняна, командуючого Одеським Військовим Округом)... Порозмовляли. Марія Семенівна була вже досить слабкою, іноді їй викликали "швидку допомогу", робили якісь ін'єкції, жалілась, що пенсія невеличка, не вистачає на життя і лікування... Померла і похована в Одесі. На фотографії Воздвиженської середньої школи, у центрі фото, наша класна керівниця, вчителька "русского языка и литературы",- приємна людина, Мельник Парасковія Денисівна, дружина директора державного цегляного заводу, Нестеренка. (У Воздвиженську був ще і колгоспний цегляний завод). Взагалі про Воздвиженськ можна читати в інтернеті "Воздвиженское трудовое братство". Його розбудовою займався випускник Санкт-Петербургського університету, колишній працівник посольства Росії у Берліні Нєплюєв Микола Миколайович, окрім іншого, релігійний діяч... Господарство у Воздвиженську було солідним: величезний сад, який утримувала садова бригада, більше десятка людей, в якому багато років працював видатний селекціонер Черненнко; "винодєльня", із яблук і ягід виробляли супервино "Плодовоягідне";"дєловой двор", величезна кількість сільськогосподарських машин; гараж, з великою кількістю автомобілів; відгодівельний радгосп; пошта; сільрада; сільськогосподарська артєль; школа, бібліотека; сільськогосподарський технікум, (агрономічне і тваринницьке відділення), бібліотека, спортивний зал, стадіон; комплекс магазинів; велика кількість тваринницьких ферм; швацька майстерня; палац культури, (в ньому також бібліотека), настільки шикарний, що про нього Москва передавала по радіо, в той час, коли займались розбудовою комунізму, наближенням сільського життя до міського, порівнянням заробітної плати людей фізичної і розумової праці... На фото я поряд із Андрієм, шкільним другом, до якого я чи не завжди тягнувся... Андрій був розвиненою людиною із розвиненої родини,одягнений був завжди "с иголочки", мама його померла у його ранньому дитинстві від лейкемії, мачуха була вчителькою "русского языка и литературы", Екатерина Трофимовна... Батько, Валерій Іванович Медведко, кандидат сільськогосподарських наук, був директором Воздвиженського радгоспу. Пізніше став працювати директором Глухівського НДІ луб'яних культур!(У місті Глухів). Рідний брат Валерія Івановича, Леонід Іванович, полковник ГРУ ГШ ЗС СССР, потім професор, письменник, консультант ДержДуми Росії по Близькому Сходу, друг Євгенія Максимовича Примакова, (прем'єр-міністра Росії) (разом "сиділи" у Дамаску)... Я тягнувся до знань, а із Андрія ті знання, які були цікаві дітям, юнакам, так і перли, немов фонтан... Андрій займався спортом, добре знав фізику, конструював радіоприймачі, чого тільки не розповідав... І де він ті знання брав... Один раз розповідав, що є така кислота, краплина якої якщо потрапить на голову чоловіку, то просвердлить все тіло і витече через п'ятку... На мене це все діяло так, що і я хотів мати серйозні знання... Запрошував різноманітні книги, як правило через Київ, магазин "Книга почтой", вул. Попудренка 26, одну із них, наприклад, пам'ятаю досі, - автор Жуков, "Физические основы ракетного оружия", світлозеленого кольору, великого формату, товста... Так і вчився, так і оволодівав знаннями...

Це педагогічний колектив Воздвиженської середньої школи! Фото зроблене за багато років до моєї зустрічі із цим педагогічним колективом, всі ще молоді такі...

Я сумніваюсь, що це фото 1958 року, скоріше, мабуть, 1959 року, а то і весна 1960 року... Вже більше 14 чоловік, з цієї фотографії, нема в живих! Померли вони не природною смертю! Психотронною! Майже всі ще у тому тисячолітті, до 2000 року... Хутір Говорунов, - майже Катинь, тільки психотронний!Говоруново, говоруновці, - чемпіони світу по знищенюю людей таємно, дистанційно, невидимо, променями, (біоробототехнологіями космічної медицини, - БРТ КМ). Найбільший відсоток у світі, найбільше говоруновців знищено променями! У відсотках! Це колись був маленький хутір, быля сотні хатинок, розташований, якщо міряти по крайнім хатам, на відстані 1 км від Воздвиженського трудового братства. У сільськогосподарську артіль входили Воздвиженськ, (центр), Говоруново, Грем'ячка, Рождественське, Сороковий Клин. У самому Говорунові був сад, конюшня, баня, клуня, тваринницька ферма, клуб, бібліотека, дитячий садок, магазин, школа, сільськогосподарська бригада... Росія знищила говоруновців найбільше, у відсотках, реалізовуючи божевільний план російських спецслужб: "Мы уничтожим в каждой украинской семье не менее одного члена семьи, чтобы украинцы никогда не радовались обретенной независимости от России!"...

За солідні наукові досягнення міністр оборони СРСР, маршал С.Соколов, наказом №48 від 22 лютого 1985 року, присвоїв чергове військове звання "підполковник", на одну ступінь вище штатної категорії.