787. Pamjati Natali Postolynoji. Пам’яті Наталі Постольної.

20 листопада 2015 року померла моя однокласниця Наталія Постольна. Народилась вона 15 липня 1949 року. На похованні я не був, - так склалось, що я взнав про це лише за тиждень після смерті. Я приніс свої щирі співчуття її чоловіку Сашку Андрєєву, їхній родині, рідним та близьким! Я прожив таке життя, що мене неможливо чимось приголомшити, здивувати, таке інше. Бо переніс такі жахи, події, що багатьом і не снились. І тим не менш я все ж таки, частково, з якоюсь долею здивування, прослідкував за реакцією мого мозку, моєї підсвідомості на цю трагічну подію, - я ходив по кімнаті, по кухні, нічого не помічаючи, почуття були якісь такі, що не можу описати, не вистачає лексики, розуму. Щось таке, що було вперше у житті… Подія подіяла на мою психіку, - пиячив всю ніч. Такі події обов’язково будуть для всіх і кожного, рано чи пізно, - життя, на жаль, кінцеве. Але, звичайно, відноситись до цього потрібно по-філософськи. А я не міг і так. Так склалось, що я хворобливо відносився, з певного часу, до припинення життя рідних, родичів, однокласників, земляків, однокурсників, співслужбовців, співпрацівників, друзів… Про що дещо пізніше. Навчались ми у “паралельних” класах, - вона в “А”, я у “Б”. Знав я її з 5-го класу. Чомусь запам’яталась такою, якою була у середніх класах, а не такою, як у старших чи випускному 10-му класі. Закінчували ми школу у 1966 році, в цей рік, в результаті чергових просвітянських реформ в СССР, одночасно випускались 10-і і 11-і класи. Абітурієнтів, по всьому СССР, було вдвічі більше. Наталі була такою собі акуратною, кирпатенькою, повногубою, міцненькою дівчинкою у шкільній формі, в коричневому платтячку і чорному чи білому фартуху. Запам’яталось, що взагалі рідко буває серед людей, і серед чоловіків, і серед жінок, і серед дітей, - Наталі мала здорову, матового типу, зовсім без будь-якого блиску, шкіру. В школі ми практично не контактували, потім багато років зовсім не знали нічого один про одного. Мене, ще в СССРні часи, кримінально звільнили зі служби, репресували таємно, невидимо, дистанційно, променями, - (біоробототехнологіями космічної медицини) психотронні бандити армії і/чи КГБ. Тема моя виявилась занадто складною, небезпечною для життя, про мене якась, невідома мені, сила розповсюджувала плітки, замішані на правді, мене ганьбили, використовуючи промені, люди вірили брехунам, потворам, бандитам, недолюдкам, але не мені. Я не міг спростовувати будь-яку вигадку про мене, бо був під променями, мене тримали так, що я не міг навіть дихати спокійно, я не міг промовити жодного слова, без дозволу психотронних садистів – репресантів. Якщо я захочу промовити будь-яке слово, чи речення, у спілкуванні з будь – ким, то спочатку у мене у мозку майне думка про це слово чи речення, потім їх «переварять» психотронні оператори, і, з їхнього дозволу, я можу чи промовити те слово чи речення, чи не промовити. Частіш за все було ще жахливіше, пси оператори дозволяли мені щось промовляти, я починав промовляти, вони підхоплювали мій язик, і моїм язиком, від мого імені, щось таке верзли, ганебне для мене… Так мене ганьбили перед любою і кожною людиною. Гасили мою комунікабельність. Все робили так, щоб я був абсолютно самотнім і не міг спілкуватись будь з ким. Ганьбили і по-іншому. Наприклад, примушували робити ранкову гімнастику зовсім голим, я бігав голим по лугу, неподалік вулиці, по вулиці ходили люди, все це бачили, але жодна людина так і не підійшла до мене і не запитала, що ж то ти витворяєш, для чого, таке інше… Я звірів від людей, від знайомих і не знайомих. Я нічого нікому не міг пояснити, мені не дозволяли розмовляти променями, а люди… Я не знаю, чи люди були якось, кимсь підлим, чи навпаки розумним, проінформовані, тому не говорили мені нічого, не звертали уваги, чи їх не допускали до мене також променями, але, як би там не було, моє самопочуття було жахливим. З часом я взнав, що йде знищення людей у моїй темі. Як я взнав про знищення людей, моїх контакторів? Дуже просто. Люди народжуються, живуть, вмирають… До мене, як і до всіх людей, доходила інформація про смерті людей… Один помер, другий, третій… Якось мені дійшло, що всі ті люди, які померли останнім часом, то всі ті, з ким я був у якихось контактах?! Я почав звертати на це увагу… З часом жахнувся! У мене, як і у будь-якої людини, було, і під репресіями, своє коло знайомих, - вмирали люди із цього кола! Хтось і зараз може мені сказати, що я якийсь телепень, що то параноя, що то мені так здається, що то випадковості… Але я продовжував слідкувати за цією обставиною, і «чим далі в ліс, тим більше дров». Я не переставав жахатись діям цієї таємної, кривавої «мітли смерті», як казали під час геноциду українців голодомором 1932-1933 р.р. Намагався розібратись! Не зміг! Мене продовжували тримати в жахливій ізоляції від звичайних людських контактів. З часом я не витримав, намагався позбавити людей моторошності в цій темі, піддав тему гласності, відкритості, щоб люди могли судити по темі, свідомо відноситись до теми, я подав матеріали до суду, але не зміг довести, що ці всі смерті, то є вбивства… Суд залишив мій позов без розгляду! Я не зміг притягнути до відповідальності силових міністрів, керівників їхніх психотронних структур, військових прокурорів… Я не зміг примусити прокуратуру, її слідчих, спецслужби, їхніх слідчих… займатись цією справою. Дивно поводили себе юристи, - вони боялись навіть розмовляти про цю справу зі мною, але намагались допомогти бодай з працевлаштуванням, навіть у своєму середовищі… Найбільшу участь у цій справі прийняв апарат Уповноваженого ВРУ з прав людини. Відносились серйозно, намагались діяти… Безрезультатно! Але з часом я припинив заняття правозахисною діяльністю по цій темі, із-за бюрократичних перепон, оскільки в Законі «Про звернення громадян» реалізовується такий принцип, що якщо хтось, наприклад я, вже звертався з якимось питанням до правоохоронної системи, отримав відповідь від неї, то на повторне звернення по тому ж питанню правоохоронна система вже не реагує, посилається на ту, вичерпну, відповідь, яку вже надавала при першому зверненні… Таким чином я не зміг захистити своїх знайомих від знищень, використовуючи правоохоронну систему… Я ніколи, ні в чому, ні перед ким не був винним, але я і зараз відчуваю, начебто, себе винним у смертях… Мені залишається якось моторошно на душі. Я зненавидів правоохоронну систему, силові блоки Урядів, особливо Росії, частину цивільної влади, яка повинна боротись із злочинністю… Але про смерті дещо пізніше, у цій же статті. Із-за знищення людей я почав сторонитись знайомих людей, земляків, наприклад, якось я їхав в автобусі із земляком, хуторянином, колегою по службі у ВПС ЗС СССР, Михайлом Івановичем Буюном (псевдо «Криса»), майором у відставці, пілотом стратегічного бомбардувальника «Ту-95», я не зміг підійти до нього, він до мене, можливо так нами грались за допомогою біоробототехнологій космічної медицини психотронні оператори, але мені уявлялось, що я так бережу життя земляку; іншим разом їхав із своєю однокласницею, до якої я відносився із особливими симпатіями під час навчання у школі, (Галка Ганжа), не змогли навіть «здрастє» сказати один одному; ще іншим разом мене супроводжував з Києва до а/п «Бориспіль» земляк, хуторянин Андрій Чорторижський… Але і так я не зміг зберегти життя ні Михайлу Буюну, ні Андрію Чорторижському, як, до речі, і його старшому брату Сашку Чорторижському (псевдо «Чорт»), з яким я неодноразово контактував, - нема уже цих хлопців у живих. Вічна їм пам’ять! Нехай сплять спокійно! Приємних їм там сновидінь! Остаточна, об’єктивна причина знищення людей мені не відома до сих пір. Можна здогадуватись, що знищення відбуваються в інтересах серйозних паханів великого рівням, але, я впевнений, знищення відбувається із застосуванням таємно, дистанційно, невидимо, променів, якими викликають штучні, смертельні хвороби, наприклад, швидку злоякісність, - рак. В основному вбивали цією хворобою моїх контакторів. А променями, уявляється, володіють армія і спецслужби… Чи жива Галина Ганжа я не знаю, - я боюсь чіпати людей, щоб їх не знищували, а люди не вважають за потрібне повідомляти мені правду… Образно кажучи, в термінології своєї матері, я «десятою дорогою» оббігав знайомих людей, тільки для того, щоб їх не вбивали. Але у цьому було щось додатково зловісне і для мене, - я допомагав своїм ворогам в ізоляції мене від людей, а людей обдурювали, безперешкодно, якісь жахливі бандити та їхні холуї… Напруження навкруги мене катастрофічно зростало, - люди, народ, продовжують вірити і виконувати наміри якихось таємних бандитів, недолюдків… Зрозуміло, що я ніколи, ніде, ні перед ким, ні в чому, не був винним, а це означає, що мене утримують у заручниках, що мене використовує якась таємна сила для боротьби із кимсь… Людей обдурювали, наприклад, дійшло до мене таке, що начебто я той, із – за кого військові знищують цивільних людей?! Хоч стій, хоч падай! Але ж і я цивільна людина!? Тоді, що? Таку форму набула боротьба за встановлення цивільного контролю над діяльністю злочинців в погонах? Започаткована президентом Росії Єльціним на теренах СССР? Про це я знав, - Єльцін неодноразово розмовляв зі мною про це! Інформував мене про те, що генерали, навіть, відмовлялись приймати присягу на вірність Росії, не підкорялись президенту, своєму верховному головнокомандувачу, тобто російські генерали порушували законодавство, Конституцію… Я висловлював Єльціну свою думку про те, що таких генералів потрібно звільняти зі служби, - Єльцін відповідав: «Я так и делаю!». Таких генералів і офіцерів, і подібних їм людей, пізніше використовував і використовує Путін для відновлення СССР. Це оті прихильники тези, що присягу приймають лише раз в житті! Звичайно генерали слідкували і за Єльціним, і за мною, «очей не зводили» з мене ні на секунду, кричали мені: «Мы никогда не допустим второго Ельцина в государстве!», - дистанційно, невидимо, таємно, променями, знищували мені інтелект, психіку, таємно репресувавши мене так, (променями). Єльцін знав, що мене репресували силові міністри, деякі періодично персонально здійснювали психофізичний терор наді мною. Єльцін спробував підкорити їх, - не вийшло! Тоді він почав «натасківать» мене на посаду вищу за силових міністрів, щоб я сам боровся із державними бандитами в погонах, але ото так генерали стали розправлятись зі мною… Така була боротьба. Жахлива боротьба! В основному у таємній площині. До цієї боротьби були підключені і генерали українські. Наприклад, міністр оборони України Радецький, який не дозволив, свого часу, уявляється що у тандемі із міністром внутрішніх справ, з іншим лайном, цивільному державному керівництву України захистити мене від бандитів в погонах психотронної мафії та їхніх холуїв в цивільному середовищі… Можливо так використовувалось цивільне населення, - одна частина цивільного населення, менш свідома, була з бандитами в погонах, іноді навіть не свідомо, інша частина цивільного населення, більш свідома, не могла залишатись осторонь від боротьби за прогрес, від боротьби за встановлення цивільного контролю над діяльністю людей в погонах… Шановні читачі, ви ж бачите, що роблять ті держави, що робиться у тих державах, де при владі генералітет і офіцерство, а не цивільна влада?! Росія, наприклад, весь час воює, а середня тривалість життя чоловіків Росії на 20 років менше, ніж в Об’єднаній Європі. Генерали воюють, отримують нагороди, кримінально збагачуються, а народ, вибачте, виздихає. Можливо ця причина і є головною у моїх репресіях, - тобто найжахливіший вид корупції, - корупція в погонах. Я ніколи ні в чому не був винним, а життя провів у жахах, - так мене використовували бандити в погонах, та їхні антагоністи?! Можливо так? Народ повинен знати про це, - інакше громадян бандити будуть використовувати для знищення тих, хто їх захищає!? Тим паче я жодним чином не був винним ні перед однокласниками, ні перед однокурсниками, ні перед ад’юнктами, ні перед спів службовцями, ні перед співпрацівниками, ні перед державним керівництвом… І все ж таки, для чого знищували людей? Достеменно не знаю. Уявляється, щоб люди не повідомили мені щось таке суттєве, що призведе до мого прозріння у чомусь… Можливо такі люди «продали» чиюсь таємницю комусь? Для мене очевидні причини, - щоб не було друзів, наприклад. Забігаючи наперед, в останній рік, мене проінформували, не знаю наскільки об’єктивно, що вбивали тих, хто хотів мені повідомити, щоб я ніколи не робив того, що від мене вимагали якісь жахливі таємничі мафіозі, щоб не робив згвалти, бо одні говорили, що згвалти потрібно робити для того, щоб позбавитись катувань, щоб стати нормальною людиною, щоб повноцінно працювати, лікуватись, відпочивати…, а для інших це означало підсилення на порядки моїх репресій, моїх страждань, переведення мене у рабство… під катування всім людством, яке все продовжує вірити бандитам, а не порядним людям, не істинній суті. Про те, що в СССР існувало рабство я знав із публікацій першого Президента академії наук України академіка В.І.Вернадського: «Государство, в котором людей, пусть даже временно, превращают в рабов…». В Росії зараз, тільки по даним МИОМ, існує більше 2 млн. рабів. Можна вірити, можна не вірити… Путін про це знає, ФСБ знає, прокуратура знає, Мєдвєдєв, зі своїм Урядом, знає, Наришкін і Матвієнко, із своїми ФСБешниками народними депутатами знають, «Останкіно» знають, але… мовчать! Більшість громадян не знає про це, бо русскіє особливо, вірять КГБ, «Останкіно», а не тому, що відбувається насправді... В цих росіях існує планове зараження людей хворобами, планова відсутність лікування, планові вбивства, планові пограбування, планові посадки до в’язниць, планові розлучення з членами родин, планові організації місць примусового проживання, планова примусова праця, планові знищення розуму і ерекції певним громадянам, планові «опускання» певних громадян до тваринного рівня, планові катування, наприклад, за те, що ти… українець… У такі роки я, зовсім випадково, через певні проміжки часу, на вулиці, чотири рази зустрічався із Наталею, але жодного разу мені не дозволили підійти до неї, щоб поспілкуватись. Чи не щоразу я зразу ж на сторінках соціальної мережі повідомляв Наталю про це: «Вибач, Наталі. Сьогодні я тебе бачив, - у такому – то місці, -але підійти до тебе мені не дозволили мої репресанти, променями!». Знаючи про знищення людей в моїй темі, знаючи, що я жахливо репресований, я її попереджав, щоб вона ніколи, ніде, нічим мені не допомагала, оскільки є можливість і її знищення. Вона відповіла, мені здалось, самовпевнено: «Меня не убьют!». Я тоді зразу заспокоївся, я взагалі, по – життю, любив впевнених у собі людей, мені з такими було комфортно, чи комфортніше. В останні роки нас зблизили, до якогось рівня, соціальні мережі. Візуально, контактно, ми зустрілись з нею, знову випадково, на концерті, сиділи поряд, - Сєргєй Дубровін співав, пам’ятаєте, пісню «Ах какая женщина!? Какая! Мне б такую!». https://youtu.be/hu_L43ZpQwM Звичайно у зрілому, літньому, похилому віці, ми не такі симпатичні, як в юності, молодості… Моя мати після 75 говорила мені: «Які ми страшні стаємо?! Немов мавпи! Я вже не можу навіть у дзеркало дивитись на себе!». Але ми раділи зустрічі, немов у школі! Наталя була надпривітною! Радісною! Сяючою! Я також! Поговорили вдосталь. Я ненав’язливо, після концерту, запросив її відсвяткувати зустріч, але наштовхнувся на її холодний погляд! Не знаю, чи вона сама той погляд генерувала, чи її мозком так закерували променями мої репресанти – психотронні кати… Більше я її не запрошував, як казала моя мати: «Насильно мил не будешь!». Ще й тому, що я вимушений був завжди і скрізь піклуватись про безпеку тих людей, з якими я контактував… З’єднували нас сторінки соціальних мереж, де зі змінною частотою ми і зустрічались. Після початку російсько-української війни, на знак протесту проти агресивної, окупаційної, сепаратистської, терористичної політики Кремля, я покинув російські сторінки соціальних мереж, - контакти із Наталею припинились. Пізніше я вимушений був повернутись до «Однокласників», але вже без ентузіазму, - контакти з Наталею відновились, але не такі часті і не такі теплі, можливо мені так здалось! Я місяцями, тижнями не підключався до російських соціальних мереж. Позитивного свого відношення до неї я ніколи не втрачав! Вона так і пішла від мене: теплою, радісною, комунікабельною, світлою… Хай спить Наталя спокійно! Хай земля їй буде пухом! Приємних їй там сновидінь! Вічна їй пам’ять, вічний спокій! Діти, онуки, Сашко тримайтеся! А тепер про смерті моїх контакторів. Чи не першими були знищені столичні жителі, мої земляки, вихідці із моїх хуторів: старший Хаймович, - Сашко, син директора моєї школи, випускника МГУ ім. Ломоносова, Д.П.Хаймовича, випускник МВТУ ім. Баумана, москвич, здається загинув в ДТП на пішохідному переході; пізніше помер середній Хаймович, - Валентин; Микола Пушкар, - однокласник, сумчанин, чомусь помер у Москві. Померли кияни, вихідці із моїх хуторів: Олександр Вовк (псевдо «Кум»); Іван Куліш (псевдо «Куля»); Віктор Нестеренко, син моєї класної керівниці Параски Денисівни Мельник; Володя Гома, випускник Київського інституту фізкультури, з яким я тільки один раз і зустрічався після школи, порозмовляли про життя-буття; пізніше в Києві помер Віктор Жирнов, кандидат економічних наук, брат мого «паралельного» однокласника Олександра Жирнова, голови Ямпільської райдержадміністрації… Ще пізніше помер сам Сашко Жирнов, а перед ним його дружина, також наша «паралельна» однокласниця, Галина Гулінок… Особливістю цих смертей, для мене, є те, що я з ними не бачився взагалі після початку репресій, навіть після закінчення школи... Нема в живих хуторян - говоруновців, – рідко контактуючих зі мною під час репресій: Грицько Забіла, - знищений дивно, пішов у ліс, роздягся, склав одяг, як солдат на тумбочці, сів роздягнений під дерево і помер, так розповідали земляки. Ймовірно його так вбивали психотронні структури армії РФ променями; брати Андрій і Олександр Чорторижські; Дмитро Леонтенко, - вчитель з Ямполя, колишній сусід в хуторі; Ніна Галушка, - однокласниця, глухівчанка; Федір Донік; Сашко Проценко, (псевдо «Лось»); Федір Супрун, - чернігівець; Іван Гасай, - Черкаси; Надія Буюн, (псевдо «Маха»); Михайло Буюн, (псевдо «Криса»), Біла Церква, двоюрідний брат Надії; Микола Буюн, (псевдо «Коська»), рідний брат Михайла Буюна, випускник КПІ, полковник у відставці, Росія, з ним ми тепло зустрічались в Києві, під час його навчання в КПІ; Василь Супрун, Іван Бабич, Володя Пушко … Нема серед живих воздвиженців, з якими контактував під час репресій: однокласниці Тетяни Смичок; однокласників: Володі Пушко (псевдо «Тушканчик»); Володі Времієнко (псевдо «Кажан»); Люсі Тесленко; Льоні Павловського… Нема Василя Ахтирко (псевдо «Буцик»); нема Люсі Максименко, старшої сестри моєї однокласниці Валентини; паралельної однокласниці Тамари Федоренко, ямпільчанки, дружини Михайла Спановського, - директора молокозаводу, зустрічались з нею у Москві, коли я там проживав, під час репресій зустрічались з нею у лісі, ходили за грибами; Олександра Жирнова та його дружини Галки Гулінок, - голови ямпільської райдержадміністрації та його дружини, з останніми двома не зустрічались під час репресій. Нема в живих людей державного рівня, які намагались захистити мене під час репресій, чи контактували по іншим причинам: Святослав Фьодоров, - лікар – окуліст, підприємець, кандидат в президенти Росії; Лев Рохлін, - генерал – лейтенант, народний депутат ГосДуми РФ, намагався допомогти з притулком під час репресій, - застрелений дружиною Тамарою, чи тими, хто керував мозком Тамари; Галина Старовойтова, лідер демократичної партії Росії, інтелектуалка; кандидат в президенти РФ, народний депутат ГосДуми, - застрелена в під’їзді будинку де проживала в Санкт-Петербурзі; Раїса Горбачова, українка, дружина президента СССР М.Горбачова, з якою зустрічався в Москві; колишні міністри оборони Росії: генерал П.Грачов, маршал Росії І.Сєргєєв, - уявляється, що останні два знищені за те, що вони були військовими злочинцями, непідсудними за злочини, особливо за психотронні злочини, особливо проти українців в України. Це доволі цікаві можливості психотронних структур армії і ФСБ РФ , - російські генерали за допомогою біоробототехнологій космічної медицини, (променів),з території Росії, катують, грабують, знищують, вербують українців в Україні, американців на території США…; генерал А.Лєбєдь, - син репресованого вихідця із Сумщини, причина знищення невідома навіть на межі припущення, але, ймовірно, «стандартна», спочатку він був, з подачі президента Єльціна, другом, визнавав мене майбутнім політичним діячем державного рівня, «вторым Ельциным», будучи секретарем СНБО РФ інформував мене навіть про таємні аспекти російсько-чеченської війни, публічно розповідав про норов Кремля, наприклад, говорив мені: «Ты представляешь чем они, (армія и милиция), занимаются в Чечне?, Воюют друг с другом!», цю інформацію пізніше підтверджував і генерал Л.Рохлін. У мене ще в СССР у мозку сиділи «реготунчики» від військових, інших, реготали від війни у моїй темі: «Ги! Ги! Ги! Мафия на мафию!». Лєбєдь розповідав, як він йшов по Кремлівським корпусам, за ним йшла його охорона, за нею йшла чиясь міліцейська охранка, яка слідкувала за переміщеннями Лєбєдя, спостерігали у який кабінет він зайде, кому зателефонує, про що буде говорити, за міліцейською охранкою йшла друга частина особистої охорони хитрого Лєбєдя… Пізніше і Лєбєдь опустився до рівня вимагателів згвалту, припинив контакти зі мною; Владислав Лістьєв, - телевізійний ведучий, майже щоразу, коли я з’являвся в «Останкіно», мене зустрічав, зустрічались і за межами «Останкіно», наприклад, в ДК інституту сталі і сплавів… Влад не завжди був серйозною людиною, - міг веселитись. Якось він «сидів» на космічному біологічному радіозв’язку з моїм мозком, я знаходився у Шостці, розмовляв із своєю сестрою, вона розмовляла суржиком, Влад почув суржик у її виконанні, особливо слово «уто», «уто так треба зробити»… реготав довго. Звичайно, нема в живих президента Росії Б.Єльціна, людини, з якою був у періодичних контактах більше десяти років, людини, яка, як і президент СССР М.Горбачов, інші державні керівники, різних країн, дала мені відносно багато для розуміння тодішніх певних державних процесів, особливо у необхідності встановлення цивільного контролю над діяльністю людей в погонах. Єльцін спочатку поводив себе так, як звичайні радянські мафіозі, викрикував: «Одинок!», «Ишак!», - за мої спроби працювати скрізь, щоб не вмерти з голоду, «Прощалига!», підвищував тональність, пізніше йому дійшло про необхідність розібратись, що ж таке насправді біоробототехнології космічної медицини, - («лучи», - так президент коротко назвав ці технології). Як тільки Єльцін розібрався, що ж таке «промені», він позбувся будь-якої жорстокості у відношеннях зі мною, більше, на протязі більше, ніж десяти років, Єльцін жодного разу не підвищив голос на мене! Дивно? Але Єльцін зберіг можливість вчитись і у літньому віці, він досконало розібрався у тому, що ж таке насправді промені! Про те, що ж таке насправді промені, мені розповів якраз Єльцін, а не генерали і офіцери: «Кто владеет лучами, - тот владеет всем!».Генерали та офіцери розповідали також, але вони були моїми ворогами, тому розповідали так, при таких променях, що я не міг сприймати їхні розповіді. Що характерно було у моїх стосунках із Б.Єльціним, так це те, що доти, доки я був жертвою найстрашнішого виду корупції, корупції в погонах, поміж нами зберігались тільки теплі стосунки. Як тільки я почав переростати у «політичного» по суті, - припинились розмови на багато тем, залишилось тільки його бажання полегшити мої страждання, допомогти мені вирватись від катувань, - Єльцін провів мене в Україну, порадив певні зустрічі, благословив на високу діяльність у Києві. Пізніше, коли Єльцін зрозумів, що мене і у Києві заблокували бандити, особливо психотронні, він спробував повернути мене у Москву: «…Работать будешь в Кремле, спать будешь в рабочем кабинете, до тех пор, пока не найдешь жену…»… Променеві бандити впевнились в серйозності намірів Єльціна, коли я пройшов охорону Кремля, але зразу після цього вигнали із Кремля променями. Єльцін звірів від психотронних бандитів. Він був гарантом прав і свобод громадян, а механізму гарантування прав і свобод Єльцін не мав, - йому не підкорялись певні генерали та їхні офіцери. Колись звіріли і генерали, - Нішт, без дозволу бандитів не зміг мені допомогти із захистом дисертації і працею на кафедрі аеродинаміки, Єльцін також, без дозволу психотронних бандитів, не зміг мене працевлаштувати у Кремлі, в адміністрації президента Росії… Тоді він вирішив запросити мене на проживання до своєї родини: «…И кормить будем до смерти…»… Я аж розчулився, ледь-ледь стримував сльози… Але мене не допустили і до такого життя психотронні бандити, серед яких виділявся жорстокістю офіцер із Військово-Повітряних Сил… Після чого президент Єльцін подав у відставку… Я зараз скажу певну річ, із – за якої наді мною, можливо, почнуть сміятись читачі, але… Кожний хоче вірити у те, у що хоче вірити, але не у правду. Я з президентом Єльціним був у контактах більше десяти років, - всі ці роки Єльцін боровся за мене, спочатку як державний керівник найвищого рівня, за допомогою своїх підлеглих… Підбирав таких, щоб вони змогли захистити мене, пробував на посадах… Пам’ятаєте, Єльцін змінював своїх прем’єр-міністрів Росії чи не щорічно, кого він тільки не призначав, щоб врятувати мене: розвідників, академіків, (Примаков), міліціонерів (Сергій… забув прізвище), ядерників, (Сергій… забув також прізвище, українське), газовиків, (Черномирдін)… Така «гульня» була тоді у Кремлі, - Єльцін боровся за прогрес, а певні сили були проти нього, боролись хто як міг. Образно кажучи, Єльцін виявився слабкішим вивести мене в люди, призначити на роботу, ніж ті, хто був проти цього! Це, по – бандитськи, означало, що в Росії з’явилась сила, яка була сильніша за силу Єльціна… Після цього Єльцін і подав у відставку до закінчення каденції президента Росії. Після чого Росією почали правити бандити ФСБ РФ. Мої вороги не дозволили президенту Єльціну захистити мене від психотронних і класичних бандитів, це ті вороги, які кричали: «Мы никогда не допустим второго Ельцина в государстве!»… Ну що, народ Росії, щасливі ви без «второго Ельцина»? Нема в живих вже і колишнього прем’єр-міністра Росії, Надзвичайного і Повноважного Посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна, його дружини Валентини Федорівни. Я вважаю, що їхня смерть була також штучно організованою, передчасною. Ч.В.С. дав мені відповідь на питання, що ж то відбувається навкруги мене на вулиці, до мене десятиріччями, на вулицях, добивались завжди люди, звичайні громадяни, кимось навчені, чи примушені променями, але я не міг цього не помічати… На питання, що ж то відбувається навкруги мене на вулицях, В.Черномирдін відповів: «Народ используют в качестве баранов!». Цим він підкреслював, що народом навкруги мене керували не державні керівники, а хтось інший… Певні люди кажуть, що то так себе поводили «сердобольні лікарі»… Дивною була наша зустріч у московському метро, Віктор Степанович хотів мене ввечері перехопити, притягти додому, щоб назавтра вранці відправити на роботу, так ймовірно. Щоб не розминутись зі мною у метро, Ч.В.С., щоб встигнути, поспішав, - ми зустрілись з ним у метро, він був одягнений, але замість вуличного взуття він був у кімнатних тапочках. Не допоміг мені і Черномирдін, - допомогти мені не можна було навіть теоретично, оскільки мої вороги сиділи у мене у мозку, керували мозком, а мозок мій керував моїми діями, чи бездіяльністю, тому мене завжди і скрізь відганяли променями від будь-якої допомоги… Тому, фактично, я мав тільки моральну підтримку від суспільства, від керівництва, - мені допомагали завжди і скрізь, але допомогти мені не можна було навіть теоретично… Промені не можна перемагати, якби можна було перемагати промені, то не існувало б біоробототехнологій космічної медицини, а вони існують. Знищувались люди і в Україні. Після того, як я повернувся в Україну, - Київ зустрів мене немов сина рідного. Мені згадувались мої зустрічі у Москві із українцями, з киянами, - вони всі намагались вивезти мене із Москви… Москва відверто глузувала наді мною, навіть колись шановані мною радянські космонавти продемонстрували себе деморалізованими мафіозі, КГБістами більше, ніж космонавтами… Після катувань мене в Москві голодом, коли маса мого тіла зменшилась від моїх 96-100 кг до 50 кг, льотчик – космонавт СССР А.Лєонов, реготав: «Прошел испытание на выживание!»… Розуміти його, інших, я не міг, - такими променями мене шпарили. Може він, взагалі-то, гарна людина, але… Його донька загинула рано. Я мучився, генерали та офіцери, їхні собутильники, реготали… Неприємно! Я ситуацію по цій темі не контролював, не контролюю і не буду контролювати… Але є люди порядні, а є підлі, жорстокі… Різні. Тільки хто є хто, я, частіш за все, розуміти не міг, бо знаходився у важкому стані, із – за променів, якими опромінювали мій мозок. В Україні були знищені ті, хто зі мною мав стосунки: О.Ємець, - віце-прем’єр-міністр, народний депутат, з ним ми писали статті Конституції України, намагались вписати в неї пункт про заборону катувати людей променями, вийшло так, як вийшло від голосувань (ст.27, 28…), - Саша знищений ДТП; В.Гетьман, - глава НБУ, автор української національної валюти, - гривні, народний депутат, намагався допомогти із роботою і притулком у Києві, домовлялись про зустріч, - розстріляний у ліфті будинку де проживав; В.Чорновіл, - політзек, народний депутат, лідер «Народного Руху України», кандидат в президенти України, - намагався допомогти з роботою у проукраїнській політиці, смілива людина, розмовляв зі мною і на делікатні теми, на які міг говорити ще тільки спікер українського парламенту І.Плющ, а серед генералів та офіцерів тільки генерал Грачов, коли був міністром оборони Росії, зараз мозкові потвори сміються, розмовляли і про «членосмоктання», - Слава Чорновіл знищений ДТП; спортивний тележурналіст Сергій Лифар, - при зустрічі, в Києві, щось явно хотів сказати, але не зміг, вочевидь не дозволили променями, як знищений мені не відомо; тележурналістка Н.Кондратюк, - зустрічались багато разів, в Києві на вул.Хрещатик 26, в Москві у Посольстві України в СССР, у Посольстві Франції в Росії… Як вона знищена? Я не знаю! Причина знищення невідома мені! Залишається тільки здогадуватись! Одна причина відома однозначно, - це була людина, яка контактувала зі мною! Всі ці люди були знищені тільки за те, що контактували зі мною… Аналогічно знищувались, в інших час, люди, з якими контактував Юрій Федорович Орлов, якій відбухав, здається, більше 11 років по радянським таборам… Виїхав на ПМЖ в США, - тільки у нього було, так мені уявляється, менше знайомих з якими він контактував, тому і знищили менше… Але хто є хто, для чого виставлялись люди для контактів зі мною, - я ніколи не знав! Я ніколи не був винним ні в чому, ні перед ким, але зазнав жахливих принижень, жахливих страждань… Достеменно відома одна із причин, чому так все вийшло, - я був підключений, без мого дозволу, Конституція це забороняє, під біоробототехнології космічної медицини, (під промені)… Підключили одні, а скористались і інші, бандити, потвори, шакали, шваль, нелюди… Люди, громадяни всіх країн світу, державні керівництва всіх країн світу, я ніколи ні перед ким, ні в чому не був винним, але людство зі мною так обійшлось… Не підкоряйтесь бандитам, непідсудним за злочини, - тепер ви знаєте, що вони знищують тисячі людей, безкарно, мені завжди було бридко, коли я відчував, що люди це іграшки в зубах у бандитів… Є проблеми у спецслужбах, які не могли блокувати мої розмови із, наприклад, президентом Єльціним. Тобто будь – яка морда, будь-який психотронний бандит, найнижчого рівня, міг прослуховувати «цивільного» президента держави?! Але своїх «військових» президентів – бандитів, вони опікують ретельніше! Наприклад Путіна. ФСБ, як і Путіна, військовий генералітет… потрібно винищити, чи не на всі 100% вони складаються із бандитів та їм слухняних. Народи, особливо Росії, повинні зробити висновок, про недовіру «свинопасам в лампасах», (мене називають вони свинею, а оскільки вони мене пасуть, то я їх вимушено називаю «свинопасами в лампасах»)оскільки вони захищають не народ, як в присязі написано, я вони клянуться, а бандитів, непідсудних за злочини! Вони з екранів телебачення базікають про те, що вони захищають народ, а насправді вони ненавидять народ, - мене репресували вони із криком: «В народ!». Я вже багато років в народі, - скажу відверто, не те, що важко, нестерпно важко бути «народом»… Мене тримають на межі самогубства! Інша справ в Україні, але і народ України повинен розрізняти, які генерали захищають народ, а які його катують! Але я не займаюсь підривною діяльністю проти України, утримуюсь від зайвої критичності… На прикладі Єльціна я показав, що народ знаходиться ще у темряві, особливо у інтелектуальній і інформаційній темряві, замість того, щоб народ виставляв пікети під стінами корпусів МО, спецслужб… він виставляє пікети під стінами адміністрації президента… Іноді це зовсім різне, - я це показав на прикладі влади Єльціна… Мені писати дуже важко, я закатований променями, але я хочу добра народу. Я схиляю голову перед рідними та близькими громадян, яких знищили бандити психотронної мафії… Я ні в чому не винний перед народом, - я його завжди і всюди захищав, але таємна війна набагато страшніша і жахливіша, ніж ота звичайна, із застосуванням звичайних озброєнь… Я намагався через суд притягнути до відповідальності армію і спецслужби, їхні психотронні мафії, за знищення великої кількості людей, але в державах ще нема механізму притягання до відповідальності психотронних бандитів… Я захищав народ! Я інформував народ! Я боровся із психотронною злочинністю! Найстрашнішою злочинністю на планеті… Щодня, щоночі, щосекунди ризикуючи своїм здоров’ям і життям, згорівши, по суті, від такої боротьби, без жодної надії на успіх… Ще не одну тисячу подвижників закатують променями генерали та офіцери психотронних мафій, щоб здійснилась бодай краплина надії на порядне життя у державах, де нема влади, а є диктатура бандитів, непідсудних за злочини… Нема навіть краплини моєї провини у тому, що громадяни знищуються, - я відверто попереджав Наталію про можливе знищення, я вважаю її смерть штучним вбивством… Люди, будьте пильними! Мені набридло бути іграшкою в зубах бандитів, той хто читав мій автобіографічний опус «Психотронне існування» знає, що мене використовують бандити, вони мене, ще в СССР, в Москві, променями примусили до самогубства, - залишалась мить до моєї смерті, після чого я почув регіт мужиків-бандитів: «Вот видишь, как легко покончить жизнь самоубийством, поэтому мы тебя будем использовать до тех пор, пока выгодно, а потом уничтожим, вероятнее всего самоубийством». Так, що народе мій, замучений, розбитий, знайте, що я не хочу покінчувати з життям самогубством, я хочу ще боротись, бодай так, як можу, але мене можуть примусити здійснити самогубство променями. У зв’язку із цим я прошу священнослужителів відмінити поховання самогубців за межами кладовищ, без відспівувань, оскільки то не самогубство, а вбивство самогубством, викликане променями. Вічна пам'ять Наталі!